Той, хто врятував одну душу, той врятував світ

(на Всеукраїнський конкурс «Видатні постаті рідного краю»)

Про людей, які ризикували власним життям,  життям родини в ім'я ближнього, представника іншого етносу,  іншої культури, але їхнього земляка, сусіда, знайомого, донедавна взагалі не говорили…Нині приходить час назвати й інші імена, розшукувати й говорити про тих євреїв, які врятувалися і тих, хто їх врятував. Бо вони – люди, які зберегли шляхетність і образ божий у безодні пекла.

     Люди, які могли протиставити і протиставили машині нищення інших людей лише свою людяність, свій обов’язок перед богом і ближнім.

Мартін Феллер. Людяність у безодні пекла

Однією з форм українського опору гітлерівському геноцидові було рятування євреїв, які за планами нацистів підлягали цілковитому знищенню. Людей, які рятували чуже життя, наражаючи себе та своїх рідних на смертельну небезпеку, історик М.Коваль назвав тими, «хто зберіг честь нації». За біблійними традиціями їх ще називали «праведниками».

         Переважна більшість українців негативно ставилася до Холокосту, а найсміливіші надавали допомогу євреям. Так, митрополит Андрей Шептицький особисто врятував 15 рабинів і 150 єврейських дітей. У посланні «Не вбий» він відкрито виступив на захист євреїв і через це дивом уникнув репресій з боку німецької влади. Активну допомогу євреям надавав його брат Климентій та багато інших мешканців України.

      Тільки на Львівщині від нацистського геноциду врятовано кілька тисяч єврейських чоловіків, жінок, дітей. Біля 100 українців Галичини гітлерівці закатували за допомогу євреям. Євреїв переховували, допомагали з одягом, харчами, часто священики видавали їм довідки з православними іменами. На Поділлі ціле українське село Яруга стало «праведниками світу», врятувавши від смерті усіх своїх єврейських мешканців.

За підрахунками істориків, сьогодні відомо близько 2 тис. українців, які одержали високе ім’я «Праведника світу». Більше має Польща (5 тис.), Голландія (4 тис.). На честь українців, які рятували євреїв від нищення, у Єрусалимі висаджено алею дерев, а самі герої нагороджені ізраїльськими медалями «Праведник народів світу».

         Один з таких героїв  - Антон Сухинський, проживав у нашому місті Зборові.

Коротка історична довідка:

         Було проведено опитування Балицької М.І., Борисюка О.І.,  Барана Г.Я. та інших. В результаті зібраних даних вдалося вияснити деякі подробиці історії Зборова часів Другої світової війни, зокрема питання голокосту.

         До Першої світової війни в Зборові проживало 12 тис. жителів, з них: 6 тис. євреїв, 3 тис. поляків і 3 тис. українців. Євреї компактно проживали в центральній частині міста. 

За релігійною приналежністю зборівчани були римо – католиками (поляки відвідували костел), греко – католики (українці) відвідували церкву Різдва Богородиці, євреї відвідували синагогу (в спогадах деяких очевидців є дані про те, що в місті було 2 синагоги). Поляки займали в місті керівні посади, євреї в переважній більшості займалися торгівлею, медициною, українці займалися сільського-господарськими роботами. Навчання в школі велося польською мовою. Була «Рідна школа», відкриття якої відбулося за сприяння української діаспори. Конфліктів на міжнаціональній чи релігійній основі не було.

         В Зборові було кладовище євреїв, т.з. “окописько”, проте в роки радянської влади воно було знесене і на його місці побудували гаражі.

         Тому постало питання: як сталося, що на сьогоднішній день в місті нема жодного єврея?

         В 1941 році місто було окуповане гітлерівцями. Всіх євреїв зігнали до Зборівського гетто. Сьогодні на його території знаходяться приміщення районного суду, супермаркету “Теко” та міський ринок.

В 1991 р. єврейська діаспора добилася встановлення пам’ятного знаку на місці колишнього гетто.

         За спогадами жителів Зборова, частина євреїв була страчена на території бувшої ПМК. Старожили згадують, що там, у виритих ямах було закопано ще багатьох живих людей. «Спочатку розстріляли одну партію, зверху засипали вапном і землею. Потім тих, що засипали, розстріляли, і вже їх засипала третя група приречених». «Після страти земля ще три дні рухалась»… А згодом на цьому місці рясно вродила малина. В роки радянської влади тут знаходився спортивний майданчик. В роки незалежності України на місці масового знищення євреїв встановлено пам’ятний знак.

         Перша хвиля розстрілів прокотилася Зборовом зразу ж з приходом нацистів. Така ж участь чекала і родину Зейгер.

         … Антон Сухинський у ті часи був ще зовсім юним хлопцем. Проте  вік не завадив йому здійснити героїчний вчинок.Антось (саме так кликали хлопця в місті) не зважаючи на смертну кару, яка чекала його та його сім’ю у тому разі, якби фашисти взнали про схованку, вирішив заховати сім’ю Зейгер у невеликій ямі, під деревом, коло свого дому (теперішня вулиця Гоголя). Їхня сім’я складалася з шести осіб і в цій ямі могло поміститись 6 чоловік лише в лежачому стані.Протягом двох довгих років Антось носив їм у сховок харчі та випускав глибокої ночі на свіже повітря розім’яти затерплі м’язи.

         Коли місто в 1944 р. звільнили, Зейгери піднялись на світ опухлі і знеможені. Після очищення Зборова від німецьких окупантів родина Зейгерів виїхала до США та кликала Антося з собою. Але він не захотів покидати рідної землі. «Що я там не бачив у Вашій Америці?»

            В часи радянської влади загубився слід Антося. Але у 1987 р. кореспондент газети «Московские новости» Марина Степанова привезла кілька примірників видання з портретом громадянина США Шеллі Зейгера і видрукуваним його листом.

У ньому він писав до Зборова людині, яка врятувала йому і його рідним життя в роки війни.

         Але тоді прийшла відписка, що Антон Сухинський помер. Тому пан Зейгер попросив розшукати могилу, куди б можна було приїхати і поклонитися. І тут з’ясувалось, що Антось живий. У 1987 р. родина Зейгер відвідала Україну і Зборів. Щиро плакала стара Софі Зейгер, та її тепер вже дорослі сини.

         Шелі Зейгер сказав, що образ Антона Сухинського збережеться в пам’яті багатьох поколінь його сім’ї.

         В 1990 р. Антон Сухинський був офіційно запрошений до США. Там, у місті Трентоні йому було присвоєно ім’я «Праведника народів світу» та вручено медаль і грамоти. Ця подія знайшла широке відображення в американській пресі.

       Антон Сухинський прожив довге і тихе життя. Він не любив згадувати про важкі воєнні роки і про те, як він врятував єврейську сім’ю. Не бачив у цьому нічого героїчного.  Сьогодні його вже нема в живих.

         Настав час, коли необхідно відкривати імена тих людей, які ризикували   власним   життям   і   життям   своїх   близьких, щоб

врятувати євреїв. Називати їхні імена, говорити про них є нашим обов’язком по вшануванню пам’яті про «Праведників світу» з України.

         Тому я вважаю, що мій земляк Антон Сухинський заслуговує на почесне місце у довгому списку «Великих українців».