Картини трагічних подій у свідченнях очевидців

Картини трагічних подій у свідченнях очевидців

«…Мова йде про жахливий задум, здійснений з холодним  розрахунком можновладцями тієї епохи…

 Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттям та діяльністю українського народу

на шляху до злагоди та співпраці… Потрібно докласти чимало зусиль  до щирого та дієвого примирення: 

саме у такий спосіб можна відповідно вшанувати жертви, які належать усьому українському роду… 

Будемо сподіватись, що з Божою допомогою, уроки історії допоможуть знайти тривкі спонуки до порозуміння,

маючи на увазі конструктивне співробітництво, щоб спільно  будувати країну, яка на кожному рівні розвиватиметься у  гармонійний та мирний спосіб…»

З Послання Папи Іоанна Павла  ІІ кардиналу Л.Гузару,

Верховному архієпископу Львова для Українців у зв’язку

з 70-ми роковинами Голодомору  23 листопада 2003 року

В історичній долі українського народу важко знайти сторінку трагічнішу, ніж голодомор 1932-1933 рр. Ця трагедія стала чи не найбільшою трагедією людства в світовій історії ХХ ст.  Жахлива дійсність – винищення селянства перетворилось на державну політику й досягло страшних масштабів.

Фізичне винищення українських селян штучним голодом – свідома терористична акція Сталіна та його поплічників. Могутня хвиля українізації, що пробуджувала національну самосвідомість селян, які становили соціальну основу нації, непокоїла Сталіна. Одвічна любов українського хлібороба до власної землі, його волелюбність і працездатність, господарська і соціально-побутова самобутність перешкоджали здійсненню соціально-економічних експериментів в Україні. Голодомор мав на меті насамперед не допустити спалаху національно-визвольної боротьби українського народу, його чергової після 1917-1918 років спроби українського народу здобути власну незалежну державу.

Крім того українських селян кістлявою рукою голоду змусили вступити до колгоспів, які гарантували тоталітарній державі полегшену експлуатацію сільських працівників і жорсткий контроль над їхнім життям. Доктор історичних наук Василь Марочко стверджує, що «фізичне винищення українських селян штучним голодом – свідома і цілеспрямована терористична акція, яка не є історичними минулим, а залишається дотепер глибокою раною, чорною діркою в соціально-демографічній структурі населення України… Голодомор не фізіологічне явище, а насамперед новітня форма політичного терору. Упродовж 22 місяців в українських селах функціонувала система карально-репресивних методів масового народовбивства».

Актуальність дослідження полягає в тому, що відходить в інший світ покоління, яке пережило голодомор 1932-1933 рр. За якийсь час записувати свідчення буде вже ні від кого. Будуть втрачені для майбутніх поколінь неоціненні джерела інформації про одну з найтрагічніших сторінок історії українського народу.

Дослідження Голодомору 1932-1933 рр. має і практичне значення, оскільки сприятиме тому, щоб не допустити фатальних помилок, які призвели до встановлення і зміцнення тоталітарного режиму в Україні.

Тому ця робота має на меті зберегти для нащадків маленьку частину свідчень, спонукати інших записати хоча б один спогад, щоб залишити його для пам’яті наступних поколінь.

Предметом дослідження є  злочинна політика радянської влади щодо українського села в період колективізації (на прикладі опитаних свідків Голодомору 1932 – 1933 рр.)

Об’єктом дослідження даної роботи стали спогади  людей, народжених в різних областях України, яких об’єднала однакова участь - пережити Голодомор - 33.

         Хронологічні рамки дослідження охоплюють квітень 1932- листопад 1933 рр.

Головними завданнями дослідження було:

-         визначити теоретичні засади політики голодомору в 1932-1933 рр.;

-         показати механізм і форми організації голодомору;

-         окреслити масштаби голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні;

-         на основі анкет дослідити події в селах різних регіонів України;

-         показати процес визнання Голодомору 1932-1933 рр. в Україні як акту геноциду українського народу міжнародною спільнотою. 

Ще одним, унікальним джерелом інформації про події цих років, яке допомагає осмислити голодомор у всій його різноманітності є свідчення очевидців. Є два види свідчень про голодомор 1932-1933 років. Перший вид інформації – від найстаріших людей, які самі пережили голод і пам’ятають всі страхіття. Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду. Саме свідчення очевидців дозволяють отримати унікальні дані, які не знайшли відображення в офіційних документах. Вони роблять історію об’ємною, дозволяють показати голодомор на рівні мікро історії, історії окремих людей, родин, сіл…

Практичне значення даної роботи полягає у тому, що вона є спробою вийти за межі шкільної програми у вивченні вказаного аспекту політики радянської влади в Україні. Зібрані автором свідчення можуть бути використані при вивченні відповідних тем на уроках історії, при проведенні виховних заходів, при викладанні краєзнавчих курсів, при експозиції історико-краєзнавчого музею, поповнить  існуючу джерельну базу спеціального проекту «Уроки історії: Голодомор 1932-1933рр.»за підтримки Міжнародного фонду «Україна 3000».
Робота була відзначена на 4 етапі конкурсу «Голодомор 1932-1933рр. Україна пам’ятає». 

Додатки - свідчення очевидців

Свідчення Ракочої О.Д.

Ракоча Олександра Дмитрівна

8 жовтня 1928 року народження

село Соколове

Зміївський район

Харківська область

Переїхала в Тернопільську область у зв’язку з одруженням в 1948 р.

Місце запису:  Тернопільська обл. м. Зборів вул. Б.Хмельницького, 5

Дата запису: 1 жовтня 2007 р.

Запис здійснювали:  Ковбасюк Ярослава Ярославівна,

Чорняк Ярослав Михайлович, Франчук Орест – учень 8 класу.

Питання:

- Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933роках?

- Трошки, але пам’ятаю. Мені було тоді 4 роки але багато пам’ятаю з розповідей дідуся. Сім я складалася з 10 осіб: п’ятеро братів і троє сестер. З родини дев’ятеро померли..

- Коли почався найбільший голод?

- Біда найбільша почалася навесні 33.

-  Які на Ваш погляд могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

 - То все було зроблено навмисне. І не вірте, якщо хтось сьогодні каже, що голоду не було. Був страшний голод. Був ще голод в 46 році, але то не був голод 1933. Він не був такий страшний. Хліба стояли багаті,  а людей за колоски до Сибіру слали.

- Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

- Приїхали НКВДисти і забрали все, забрали їжу

 - Скільки їх приходило до хати?

- Ходили солдати по троє.

- Скільки людей померло у селі?

- Скільки вимерло людей у селі, я сказати точно не можу але вимерло багато, багато хат стояло пустками.

- Чи мали змогу втекти з села?

- Батько пішов до Харкова просити допомоги, але до дому так і не повернувся. Пізніше, ми їздили в Харків шукали батька, але нам зразу показали на двері. Так і по сьогодні не знаю, що з ним трапилося і де його могила.

- Що споживали в їжу?

- Одного разу солдати птицю забрали і за селом перебили то потім люди ходили до тієї ями і збирали рештки і їли. Їсти не було що. Коли зійшов з поля сніг то всі, хто міг рухатися виходили в поле збирати мерзлу картоплю. В лісі, прорубували сосну і пили сік, траву збирали і їли. Тоді ж ловили мишей. Щурів їли… Мертвих їли... 

- Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

- Дідусь мене нікуди не відпускав. Боявся, щоб ніхто не вкрав тому, що в нашому селі був випадок, коли мама вбила свою дитину. В мене і досі перед очима та страшна картина. Одного разу, коли мами не було вдома я зайшла до хати і побачила каструлю в якій варилося м'ясо. То було м'ясо дитини. Пам’ятаю, що мама мене дуже сварила і плакала.

Одного разу, ми з дідусем зайшли до однієї хати і я побачила як маленькій дівчинці відрізали ногу. Я дуже настрашилась і почала плакати, але дідусь мені пояснив, що це дівчинка впала, зламала ногу і через це ту ногу треба відрізати.

Коли вже зовсім не було, що їсти дідусь дав мені кусочок м яса . Воно було солодким. Це було людське м'ясо. Мені ще й досі сниться сон в якому я бачу як дівчинці відрізають ногу.

- Де і хто хоронив померлих?

- Мертвих  не хоронили, бо не мали сили. Коли людина вмирала то дітям не дозволяли дивитися, куди дівали тіла.

- Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

- Солдат зі зброєю, тих що в шинелях ходили, було багато і тому з села важко було вийти.

- Як люди боронилися? Чи допомагала людям влада?

- Влада нікому і нічим не допомагала і спротиву їй ніхто не чинив. Сили не мали. Правда, тих трьох солдатів, які видавали своїх односельчан люди вбили і ніхто їх не шукав.

- Чи допомагав хтось з родичів?

-  Родичі наші всі були в селі, самі голодували. Кому вдавалося вирватися з нашого села то ходили за допомогою в сусідню Бєлгородську область, приносили звідти молоко, сир, борошно, крупи. Хто що випросив чи виміняв те і приносив додому рятувати рідних.  

- Чи залишились  ровесники у Вашому селі?

- В моєму рідному селі моїх ровесників вже майже не залишилось, а може вже й зовсім нема.

- Як Ви потрапили в Зборів?

- В 1946 році поїхала на роботу в Донецьку область, де познайомилась з майбутнім чоловіком. Там і одружились, а згодом переїхали сюди.

Зараз проживаю в селі Малашівці Зборівського району, біля своєї дочки.

Свідчення Слинко Д.Ф.

Слинко Дарія Федотівна

7 вересня 1918 року народження

хутір Зарізький

Оржицький район

Полтавська область

Місце запису:  Тернопільська обл. м. Зборів вул. Б.Хмельницького

В 1999 році переїхала на постійне місце проживання до дочки – Будник Тамари Миколаївни

Дата запису: 2 жовтня 2007 р.

Запис здійснювали: Ковбасюк Ярослава Ярославівна, Кохан Надія Мирославівна, Франчук Орест 

Питання:

- Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933роках?

- Так, пам’ятаю. Мені було тоді 15 років і я ходила в 7 клас.

-  Які на Ваш погляд могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

-  Ох, Боже, Боже, якби ж то не було, що їсти. Люди вмирали не від того, що не було, що їсти. То все було спеціально зроблено, щоб люди повмирали.

- Якщо відбирали у людей вирощене в полі, то хто це робив?

- Шукати зерно заставляли своїх людей. А солдати оточували  хутір,  нікого і нікуди не випускали.

- Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

- Пам’ятаю, колоски збирати батьки не пускали, бо людей ловили солдати. Ловили і саджали до тюрми.

- Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

- Знаю, чого ж не знаю.

Поле охороняла озброєна сторожа, яка стріляла, ловила і віддавала під суд. Дід мій, одного разу пішов збирати колоски то його схопили і цілий рік тримали. Через це тато боявся нас куди не будь відпускати.

- Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

- Та де ж там можна було. Ходили з шукачами, перепробували землю, стріху, гній. В домі ходили і шукали.

- Скільки їх приходило до хати?

- Троє, один з них був наш зять.

- Забирали лише продукти харчування чи й інші речі ?

 - Коли солдати приходили на обшук то забрати вже не було що. Сім'я наша складалася з восьми душ: батько, мати та нас, шестеро сестер. Солдати казали: «Та що у них є забирати? Хіба, що 8 душ».

- Де можна було заховати продукти?

- Та де ж можна було сховати? В землю закопували, під стріху, в комин. Куди кому вдавалось, але всюди знаходили.

- Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

- Не знаю, що там давали в колгоспі, трошки. Батьки були колгоспниками і старші сестри, а, я і ще менша сестра – вчилися. Школи на хуторі не було, пішки ходили вчитися  в сусіднє село  за 5 км. В школі нас посилали на колгоспне поле траву полоти, то за цю роботу в колгоспі нам давали по 100 грам хліба, щоб не пропали з голоду.

Батьки мої були середняками і спочатку нас рятувала корова та конячка, яких згодом забрали в колгосп.

- Скільки людей померло у селі?

- Хутір наш за кількістю населення був не великим. А люди вмирали всюди. Отак, опухла людина і впала, опухла і впала, і лежить. Їде віз та й їх підбирає. І всіх, ще живим везе на кладовище. Там вони, бідні і доходили.

Багато людей померло, ніхто їх не рахував. 

- Чи мали змогу втекти з хутора?

- Якби ж то можна було куди втекти, але неможливо було. Це вже потім, по молоді, виїхали, хто куди, а хутір ліквідували під час укрупнення колгоспів.

- Що споживали в їжу?

- Навесні ми всі разом йшли в поле і збирали мерзлу картоплю. Ту картоплю, мати перетирала з кукурудзяним борошном, додавали туди листя смородини і пекли «матержаники». Вони були такі недобрі, такі недобрі. Бувало, не хочу їсти тих «матержаників», а мати насилу напхає. З’їм їх насилу і бігом за хату, вирву все і знову голодна. І далі їм ті «матержаники».

Ще мати варили  з мерзлої картоплі «бовтюху». Люди їли все, що можна було: котів, собак, щурів.

Батько з мамою пухли з голоду, самі голодували, а все, що можна було з’їсти  віддавали нам. Попухли були такі, аж круглі.

- Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

- Про випадки людоїдства я чула, але на нашому хуторі такого не було.

Не було що їсти і не було де взять.

- Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

- Мали, звичайно.

- Як люди боронилися?

- Ніхто проти влади і солдатів не виступав. Не через те, що боялися, а через те, що нікому було. Як ними вітер хитав, то кому було виступати.

- Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

- Коли батьки вже зовсім попухли і їсти не було що, то батько звернувся до свого рідного брата, який жив і працював в сусідній Черкаській обл.. Дядько, Сливко Яків Федорович працював в заготзерні в місті Драбово. Якби не наш дядько померли б ми всі. Дядько передав нам крупи, сахару, борошна... Якби не дядько, померли б ми усі. Воістину правда, що «той, хто врятував одну душу, той врятував світ».

Про голод ніхто потім не говорив. Боялися. Та й забулося вже багато. Якби ж я знала, що про ті роки будуть розпитувати і можна буде говорити голосно, не боятися, то записала б багато.    

Свідчення Осадчук Л.К.

Осадчук Леонарда Калениківна

Вінницька область

Чічільницький район

село Луги

13 травня 1926 року

Місце запису:  Тернопільська обл. м. Зборів вул. В.Чорновола,

Дата запису: 5 жовтня 2007 р.

Запис здійснювали:  Ковбасюк Ярослава Ярославівна,  Франчук Орест

Питання:

- Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933роках?

- Дуже добре пам’ятаю. Мені було тоді 6 років. Сім’я складалася з 8 осіб: мама – Марія Антонівна, батько – Каленик Йосипович, двоє братів  - Антон і Віктор і четверо сестер – Ніна, Галина, Валя і я. Вижили всі.

- Коли почався найбільший голод?

- Біда найбільша почалася восени 32 року.

-  Які на Ваш погляд могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

 - Думаю, що було зроблено навмисне. Був страшний голод. Урожай був багатим,  а люди пухнули з голоду. Засухи не було, то було в 46 році. Земля потріскала. Настав голод, то вже тоді до нас приходили молдавани. В них теж голод був. А ми вже їздили сюди на Захід.

- Хто відбирав у людей зерно, продукти?

- Та свої ж з села і відбирали.

- Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

- Та куди там. Забирали з хати все, а як вже не було що забрати з харчів то забирали вишиті рушники, одяг…

 - Скільки їх приходило до хати?

- По – троє, по-четверо.

- Чи давали їжу тим, хто ходив на роботу до колгоспу?

- Так, давали. Мама йшла на роботу то ввечері ще й нам приносила щось, те що лишилось.

- Чи знаєте закон про п’ять колосків?

- Знаю, чого ж не знаю.

- Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

- Ми жили коло лісу, то там і ховали. А ще закривали в хліві і по черзі пильнували, бо ходили і крали. Одного разу, дочка моєї сестри, маленька ще була, розплакалась серед ночі. І той плач врятував нашу корову. Бо вже до неї добирались злодії. А через плач ми всі побудились та й злодії втекли. Потім, про це нам сам злодій і розказав.

- Скільки людей померло у селі?

- Скільки вимерло людей у селі, я не пам’ятаю але померло багато. Село наше було великим то десь половина вимерла.

- Чи мали змогу втекти з села?

- Можна було, але куди ? Кругом була біда. 

- Хто зумів вижити?

- Молоді, які виїхали десь на роботу в місто. Ті, хто наживались – євреї…

- Що споживали в їжу?

- Їли мерзлу картоплю, лободу, грушки сушені, кропиву, жолуді мололи, змішували з меленою кукурудзою і пекли такі «блінчики». Пам’ятаю мама збирала цвіт акації і варила з молоком. Того не можливо було їсти, бо запах забивав подих, але їли, куди дінешся. В садочку, куди нас мама здавала, коли йшла на роботу в колгосп, нам давали кислий огірок і стакан води. Котів їли, собак…

- Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

- В нашому селі такого не було. Казали, що в сусідньому селі Городищі було багато таких випадків. Їх так і називали – людоїди. Мами дітей здавали в садочок бо боялися, що вкрадуть та й з’їдять. А в садочку діти вмирали. Отак ліпили з піску «бабку» і як сиділи так і вмирали. Дітей хоронили тут же, коло садку. Мама, котра прийде дитину забирати, а їй кажуть «нема вашої дитинки, померла. Вже й поховали». Ніхто й не плакав. Звикли вже були.

- Де і хто хоронив померлих?

- Їздила спеціально виділена підвода. Мертвих  не хоронили, бо не мали сили.

- Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

- Того не пам’ятаю, але мабуть, що мали.

- Як люди боронилися? Чи допомагала людям влада?

- Та хто там супротивлявся.  Сили не мали.

- Чи допомагав хтось з родичів?

-  Ніхто не помагав. Всі були бідні. Правда, дідо мій, був дуже добрим. Я коли до них приходила він все від баби сховав паляничку, погладив мене по голові і я ховала ту паляничку від баби. Баба вредна була. Все казала, щоб я йшла на роботу, в найми.  

- Чи залишились  ровесники у Вашому селі?

- Є, чого ж нема. Але мало.

- Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

- Відомі. Але зараз на їх місці немає ніякого знаку. Пізніше, коло цих могил була бригада. То люди знімали з могил дерев’яні хрести, бо сухі були та й розпалювали ними вогонь.

- Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки»,»Зелені свята»?

- Поминають під час служби у церкві.

- Чи є у Вашому селі церква?

- Колись було дві церкви, бо село було великим. А потім з одної зробили клуб. Сьогодні церква діє. Мій батько був дуже глибоко віруючою людиною. Його, як «петлюрівця» відправили в Архангельськ на заслання. А там його відібрали для участі в полярній експедиції. Так що в голод ми були самі. з мамою. Батько вернувся вже пізніше і то йому не дозволяли жити вдома…

- Як Ви потрапили в Зборів?

- В 1946 році ми з сестрою їздили сюди, в Тернопіль, міняти речі на продукти. І коли сіли в поїзд, то доїхали в Зборів бо в Тернополі всіх виловлювала міліція. Наміняли продуктів багато, то старша сестра сказала, що завезе свої, а потім вернеться за мною. А мене запримітила дружина одного начальника і взяла мене до себе в найми… Потім я вийшла заміж і вже в Зборові живу 62 роки. Працювала в лікарні санітаркою.

Свідчення Семенової М.І.

Семенова Марія Іванівна

Полтавська область

 Глобниський район

село Градизьк

Рік народження 25 липня 1922 року

Записано зі слів дочки Яковенко Наталі Іванівни

Франчуком Орестом, 

м.Зборів вул.

9 жовтня 2007 року

В роки Голодомору проживала в селі Градизьк, на Дніпрі (напроти Світловодська, Кременчука. Зараз там знаходиться Кременчугське водосховище).

В сім’ї було п’ятеро дітей. Голод пережили всі. Батько робив все можливе, щоб сім’я вижила,  не були такими, зовсім бідними. Можна сказати, були середняками. Була у нас корова. Люди в селі, хто мав корови то виганяли далеко в степи, щоб не забрали.

Коли був вже сильний голод, весною 33, то всі виходили на поле та й збирали мерзлу картоплю.

Свої ж односільчани ходили по селі з такими гострими багнетами і проколювали мішки, шукали зерно.

По селу їздила підвода і збирала пухлих, мертвих людей. До сьогодні пам’ятає, в якому місці вмирали люди. Коли приїжджала на батьківщину то постійно згадувала в яких садибах помирали люди від голоду.

По сьогоднішній день, коли Марія Іванівна ідуть передачі чи фільми про голодомор, виключає телевізор і плаче.

В 1940 році поступила в Херсонський педагогічний інститут, навчання було перерване війною. В 1943 р. загинув батько і мама залишилась з чотирма дітьми. Долаючи життєві труднощі, продовжила із закінченням війни навчання в інституті.

В 1947 році з відзнакою закінчила Херсонський педагогічний інститут і була направлена на роботу в Зборівську середню школу на посаду вчителя географії. Тут пропрацювала 40 років. Має звання «Відмінник народної освіти».

«Батько не любить згадувати про ті страшні часи, замикається в собі і мовчить».

Через проблеми із здоров’ям батьків запис здійснювала дочка Яковенко Н.І., вчитель математики ЗОШ І- ІІІ ст.. с.Заруддя Зборівського району

Про те, що Марія Іванівна Яковенко(Семенова) є свідком Голодомору 1932-1933 рр. ми дізнались, коли проводили пошукову роботу від Добуш М.С., яка була ученицею Яковенко М.І. Вона і повідомила нам, що ще коли вона вчилася у школі, а це було 50 з лишнім років тому, Марія Іванівна «тихо розказувала нам про той страшний голод».