Ґенеза інституту адвокатури Російської імперії в контексті Судової реформи 1864 року

Актуальність теми. Визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості й безпеки найвищими цінностями українського суспільства зумовило необхідність реформування на натуралістичних засадах усіх державно-правових інституцій, в тому числі, й адвокатури. Без здійснення таких перетворень неможливі правова держава та громадянське суспільство, невід’ємним атрибутом котрих є саме адвокатура. Заснований саме в межах Судової реформи 1864 року Інститут адвокатури, як юридична установа приніс в судочинство нові, нехарактерні для самодержавної Російської імперії (й тогочасної України) правові демократичні начала.

Схожість соціально-політичних процесів України сьогодення, та російського суспільства періоду реформи 1864 року теж є підставою звернення до історії російської адвокатури.

Слід зазначити, що особливості становлення та розвитку інституту адвокатури Росії періоду Судової реформи 1864 року не знайшли належного відображення у працях сучасних дослідників. Хоча, окремі аспекти досліджуваної нами проблеми були предметом розгляду таких представників історичної та юридичної науки як Александров В. А. , Камкін А. В., Гаврилов С. Н, Гессен І. В., Демидова Л. А., Іванова М. В., Троіцький Н. А., Черкасова Н. В, Кульчицький В., Савуляк Р., Святоцька В..

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, сформовані під час становлення і функціонування інституту адвокатури в правовій системі Російської імперії періоду Судової реформи 1864 року.

Предметом дослідження є ґенеза інституту адвокатури Росії періоду Судової реформи 1864 року.

 Хронологічні рамки дослідження – охоплюють час з кінця XVIII ст. до 1917 р.  – часу ліквідації Російської імперії.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Російської імперії в кордонах кінця XVIII ст. - 1917 р.

Метою наукового дослідження є вивчення ґенези інституту адвокатури Росії в контексті Судової реформи 1864 року. Досягненню мети сприяло вирішення наступних завдань:

·                     дослідження історичних передумов становлення інституту адвокатури Росії в другій пол. ХІХ ст.;

·                     здійснення аналізу організаційно-правових засад присяжної адвокатури в Російській імперії (друга пол. ХІХ ст.);

· з’ясування особливостей правового статусу осіб, що здійснювали представництво в судах Російської імперії другої пол. ХІХ ст.;

·    вивчення шляхів запобігання та протидії ябедництву як проблемі становлення та функціонування інституту адвокатури в Російській імперії другої пол. ХІХ ст.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше здійснено спробу комплексного дослідження ґенези інституту адвокатури Росії в контексті Судової реформи 1864 року.

         У результаті дослідження ґенези інституту адвокатури Росії в контексті Судової реформи 1864 року отримано наступні висновки:

         В історії Російської імперії дореформеного та пореформеного періодів у ставленні до адвокатури виділяють наступні етапи: відверта зневага судових представників (ходатаїв, ябедників, донощиків, сутяжників) (ХIV - поч. ХVIII); усвідомлення ідеї необхідності адвокатури зразку європейських буржуазних держав, проте небажання державної влади відмовитись від кріпосного права (перша пол. ХVIII - перша пол. ХIX ст.); використання прогресивного досвіду юридичної науки та практики буржуазних держав у сфері адвокатури під час  розроблення, прийняття та впровадження положень Судових статутів 1864 року (середина ХІХ ст. - 1917 р.).

         Основними проблемами дореформеного періоду, що стояли на заваді становлення інституту адвокатури були: не бажання держави протягом тривалого часу визнавати судове представництво та правозаступництво правовими інститутами; допущення до судового представництва та правозаступництва широкого кола осіб, котрі не завжди відповідали необхідним для цього вимогам, і як результат, знецінення значення цього інституту для суспільства в цілому: розгул підпільної адвокатури; ябедництва тощо.

         Власне задля охорони цих прав з'явилась незалежна адвокатура, що стала принципово новим суспільним гарантом дотримання прав особистості в суді. Вперше за всю багатовікову історію Росії було засновано Раду присяжних повірених як орган адвокатського самоврядування (колегію адвокатів в сучасному розумінні), котрий поряд із судами, що видали їм свідоцтва, здійснював  контроль за діяльністю присяжних адвокатів. Для населення були відкриті юридичні консультації. Передбачалися заходи безоплатного захисту підсудних та осіб, що беруть участь у судових позовах громадян, які не мали коштів для оплати адвокатського гонорару. Адвокати набули одночасно статус правозаступника і повіреного свого клієнта. Судовими статутами закладено правові основи із захисту прав особистості в кримінальному та цивільному судочинствах, адже без цього не були можливими впровадження змагальності в цивільних та кримінальних процесах, котре мало на меті встановлення істини та надання необхідного захисту прав та інтересів усім учасникам процесу.

         Разом з тим нові інститути судового представництва і правонаступництва в особі присяжних і приватних повірених стали не тільки противагою прокуратурі, але, на жаль, залишились органом, що охороняв інтереси самодержавства, «державним оком» в «судовій республіці».

         При складанні «Положення про присяжних повірених», як і в основному усього інституту адвокатури, був врахований досвід західноєвропейських країн. Проте організаційно-правові форми російської адвокатури в значній мірі нагадували саме адвокатуру буржуазної Франції (внутрішнє самоврядування, система дисциплінарних стягнень і порядок дисциплінарного провадження тощо).

         Незважаючи на те, що реформами судочинства присяжним повіреним була надана можливість офіційного здійснення професійного правозаступництва, досить високі вимоги до їх посади не дали можливості основній масі професійних прохачів вступити в присяжну адвокатуру. Багато з них цього й не прагнуло, так як членство в присяжній адвокатурі накладало низку обов’язків, а їхня діяльність була підконтрольна Раді або суду. Вільних прохачів, що бажали залишатися «у тіні» і використовувати «ябедницькі викрутаси», цілком влаштовувало становище «підпільних адвокатів». На жаль, і в період дії Судових статутів для їхньої діяльності існували цілком сприятливі правові умови.

         «Підпільні адвокати» (професійні ходатаї) займалися веденням цивільних і кримінальних справ та наданням юридичних консультацій без здійснення представництва в судових та інших офіційних органах. В основному діяльність цих осіб зводилася лише до складання прохань, скарг та інших ділових паперів, а також надання порад щодо ведення справ. Ябеда – за визначенням словників того періоду - той, хто обмовляє кого-небудь; наклепник, а ябедничати - «доносити, скаржитися кому-небудь на когось, обмовляти кого-небудь».

В усі періоди існування ябедництва російське суспільство і держава негативно ставилися до будь-яких його проявів і носіїв. Набрання ним в ХІХ ст. масового характеру призвело до того, що в суспільній свідомості «професійний посередник» і «ябедник» сприймалися як тотожні. Основними напрямками усунення будь-яких проявів ябедництва владою Російської імперії, що передбачались в рамках здійснення судових реформ були:

1) встановлення заборони окремим категоріям осіб бути представниками в чужих судових справах; 

2) передбачення за ябедництво кримінальної, цивільної та дисциплінарної відповідальності; 

3) вдосконалення судоустрою та судочинства; 

4) вдосконалення інституту присяжної адвокатури.

         Таким чином, можна стверджувати, що з впровадженням Судових статутів 1864 р. ябедництво залишалось в російському суспільстві звичайним і поширеним явищем, незмінним по своїй суті і в певній мірі адаптованим до нових умов.