середу, 28 жовтня 2015 р.

Картини трагічних подій у свідченнях очевидців


Картини трагічних подій у свідченнях очевидців

«…Мова йде про жахливий задум, здійснений з холодним  розрахунком можновладцями тієї епохи…
 Досвід цієї трагедії повинен сьогодні керувати почуттям та діяльністю українського народу
на шляху до злагоди та співпраці… Потрібно докласти чимало зусиль  до щирого та дієвого примирення: 
саме у такий спосіб можна відповідно вшанувати жертви, які належать усьому українському роду… 
Будемо сподіватись, що з Божою допомогою, уроки історії допоможуть знайти тривкі спонуки до порозуміння,
маючи на увазі конструктивне співробітництво, щоб спільно  будувати країну, яка на кожному рівні розвиватиметься у  гармонійний та мирний спосіб…»
З Послання Папи Іоанна Павла  ІІ кардиналу Л.Гузару,
Верховному архієпископу Львова для Українців у зв’язку
з 70-ми роковинами Голодомору  23 листопада 2003 року

В історичній долі українського народу важко знайти сторінку трагічнішу, ніж голодомор 1932-1933 рр. Ця трагедія стала чи не найбільшою трагедією людства в світовій історії ХХ ст.  Жахлива дійсність – винищення селянства перетворилось на державну політику й досягло страшних масштабів.
Фізичне винищення українських селян штучним голодом – свідома терористична акція Сталіна та його поплічників. Могутня хвиля українізації, що пробуджувала національну самосвідомість селян, які становили соціальну основу нації, непокоїла Сталіна. Одвічна любов українського хлібороба до власної землі, його волелюбність і працездатність, господарська і соціально-побутова самобутність перешкоджали здійсненню соціально-економічних експериментів в Україні. Голодомор мав на меті насамперед не допустити спалаху національно-визвольної боротьби українського народу, його чергової після 1917-1918 років спроби українського народу здобути власну незалежну державу.
Крім того українських селян кістлявою рукою голоду змусили вступити до колгоспів, які гарантували тоталітарній державі полегшену експлуатацію сільських працівників і жорсткий контроль над їхнім життям. Доктор історичних наук Василь Марочко стверджує, що «фізичне винищення українських селян штучним голодом – свідома і цілеспрямована терористична акція, яка не є історичними минулим, а залишається дотепер глибокою раною, чорною діркою в соціально-демографічній структурі населення України… Голодомор не фізіологічне явище, а насамперед новітня форма політичного терору. Упродовж 22 місяців в українських селах функціонувала система карально-репресивних методів масового народовбивства».
Актуальність дослідження полягає в тому, що відходить в інший світ покоління, яке пережило голодомор 1932-1933 рр. За якийсь час записувати свідчення буде вже ні від кого. Будуть втрачені для майбутніх поколінь неоціненні джерела інформації про одну з найтрагічніших сторінок історії українського народу.
Дослідження Голодомору 1932-1933 рр. має і практичне значення, оскільки сприятиме тому, щоб не допустити фатальних помилок, які призвели до встановлення і зміцнення тоталітарного режиму в Україні.
Тому ця робота має на меті зберегти для нащадків маленьку частину свідчень, спонукати інших записати хоча б один спогад, щоб залишити його для пам’яті наступних поколінь.
Предметом дослідження є  злочинна політика радянської влади щодо українського села в період колективізації (на прикладі опитаних свідків Голодомору 1932 – 1933 рр.)
Об’єктом дослідження даної роботи стали спогади  людей, народжених в різних областях України, яких обєднала однакова участь - пережити Голодомор - 33.
         Хронологічні рамки дослідження охоплюють квітень 1932- листопад 1933 рр.
Головними завданнями дослідження було:
-         визначити теоретичні засади політики голодомору в 1932-1933 рр.;
-         показати механізм і форми організації голодомору;
-         окреслити масштаби голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні;
-         на основі анкет дослідити події в селах різних регіонів України;
-         показати процес визнання Голодомору 1932-1933 рр. в Україні як акту геноциду українського народу міжнародною спільнотою. 
Ще одним, унікальним джерелом інформації про події цих років, яке допомагає осмислити голодомор у всій його різноманітності є свідчення очевидців. Є два види свідчень про голодомор 1932-1933 років. Перший вид інформації – від найстаріших людей, які самі пережили голод і пам’ятають всі страхіття. Другий вид інформації – це перекази батьків, родичів, сусідів молодому поколінню, яке народилося після голоду. Саме свідчення очевидців дозволяють отримати унікальні дані, які не знайшли відображення в офіційних документах. Вони роблять історію обємною, дозволяють показати голодомор на рівні мікро історії, історії окремих людей, родин, сіл…
Практичне значення даної роботи полягає у тому, що вона є спробою вийти за межі шкільної програми у вивченні вказаного аспекту політики радянської влади в Україні. Зібрані автором свідчення можуть бути використані при вивченні відповідних тем на уроках історії, при проведенні виховних заходів, при викладанні краєзнавчих курсів, при експозиції історико-краєзнавчого музею, поповнить  існуючу джерельну базу спеціального проекту «Уроки історії: Голодомор 1932-1933рр.»за підтримки Міжнародного фонду «Україна 3000».
Робота була відзначена на 4 етапі конкурсу «Голодомор 1932-1933рр. Україна пам’ятає». 

Додатки - свідчення очевидців

Свідчення Ракочої О.Д.
Ракоча Олександра Дмитрівна
8 жовтня 1928 року народження
село Соколове
Зміївський район
Харківська область
Переїхала в Тернопільську область у зв’язку з одруженням в 1948 р.
Місце запису:  Тернопільська обл. м. Зборів вул. Б.Хмельницького, 5
Дата запису: 1 жовтня 2007 р.
Запис здійснювали:  Ковбасюк Ярослава Ярославівна,
Чорняк Ярослав Михайлович, Франчук Орест – учень 8 класу.
Питання:
- Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933роках?
- Трошки, але пам’ятаю. Мені було тоді 4 роки але багато пам’ятаю з розповідей дідуся. Сім я складалася з 10 осіб: п’ятеро братів і троє сестер. З родини девятеро померли..
- Коли почався найбільший голод?
- Біда найбільша почалася навесні 33.
-  Які на Ваш погляд могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
 - То все було зроблено навмисне. І не вірте, якщо хтось сьогодні каже, що голоду не було. Був страшний голод. Був ще голод в 46 році, але то не був голод 1933. Він не був такий страшний. Хліба стояли багаті,  а людей за колоски до Сибіру слали.
- Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
- Приїхали НКВДисти і забрали все, забрали їжу
 - Скільки їх приходило до хати?
- Ходили солдати по троє.
- Скільки людей померло у селі?
- Скільки вимерло людей у селі, я сказати точно не можу але вимерло багато, багато хат стояло пустками.
- Чи мали змогу втекти з села?
- Батько пішов до Харкова просити допомоги, але до дому так і не повернувся. Пізніше, ми їздили в Харків шукали батька, але нам зразу показали на двері. Так і по сьогодні не знаю, що з ним трапилося і де його могила.
- Що споживали в їжу?
- Одного разу солдати птицю забрали і за селом перебили то потім люди ходили до тієї ями і збирали рештки і їли. Їсти не було що. Коли зійшов з поля сніг то всі, хто міг рухатися виходили в поле збирати мерзлу картоплю. В лісі, прорубували сосну і пили сік, траву збирали і їли. Тоді ж ловили мишей. Щурів їли… Мертвих їли... 
- Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?
- Дідусь мене нікуди не відпускав. Боявся, щоб ніхто не вкрав тому, що в нашому селі був випадок, коли мама вбила свою дитину. В мене і досі перед очима та страшна картина. Одного разу, коли мами не було вдома я зайшла до хати і побачила каструлю в якій варилося м'ясо. То було м'ясо дитини. Пам’ятаю, що мама мене дуже сварила і плакала.
Одного разу, ми з дідусем зайшли до однієї хати і я побачила як маленькій дівчинці відрізали ногу. Я дуже настрашилась і почала плакати, але дідусь мені пояснив, що це дівчинка впала, зламала ногу і через це ту ногу треба відрізати.
Коли вже зовсім не було, що їсти дідусь дав мені кусочок м яса . Воно було солодким. Це було людське м'ясо. Мені ще й досі сниться сон в якому я бачу як дівчинці відрізають ногу.
- Де і хто хоронив померлих?
- Мертвих  не хоронили, бо не мали сили. Коли людина вмирала то дітям не дозволяли дивитися, куди дівали тіла.
- Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
- Солдат зі зброєю, тих що в шинелях ходили, було багато і тому з села важко було вийти.
- Як люди боронилися? Чи допомагала людям влада?
- Влада нікому і нічим не допомагала і спротиву їй ніхто не чинив. Сили не мали. Правда, тих трьох солдатів, які видавали своїх односельчан люди вбили і ніхто їх не шукав.
- Чи допомагав хтось з родичів?
-  Родичі наші всі були в селі, самі голодували. Кому вдавалося вирватися з нашого села то ходили за допомогою в сусідню Бєлгородську область, приносили звідти молоко, сир, борошно, крупи. Хто що випросив чи виміняв те і приносив додому рятувати рідних.  
- Чи залишились  ровесники у Вашому селі?
- В моєму рідному селі моїх ровесників вже майже не залишилось, а може вже й зовсім нема.
- Як Ви потрапили в Зборів?
- В 1946 році поїхала на роботу в Донецьку область, де познайомилась з майбутнім чоловіком. Там і одружились, а згодом переїхали сюди.
Зараз проживаю в селі Малашівці Зборівського району, біля своєї дочки.


Свідчення Слинко Д.Ф.
Слинко Дарія Федотівна
7 вересня 1918 року народження
хутір Зарізький
Оржицький район
Полтавська область
Місце запису:  Тернопільська обл. м. Зборів вул. Б.Хмельницького
В 1999 році переїхала на постійне місце проживання до дочки – Будник Тамари Миколаївни
Дата запису: 2 жовтня 2007 р.
Запис здійснювали: Ковбасюк Ярослава Ярославівна, Кохан Надія Мирославівна, Франчук Орест 
Питання:
- Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933роках?
- Так, пам’ятаю. Мені було тоді 15 років і я ходила в 7 клас.
-  Які на Ваш погляд могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
Ох, Боже, Боже, якби ж то не було, що їсти. Люди вмирали не від того, що не було, що їсти. То все було спеціально зроблено, щоб люди повмирали.
- Якщо відбирали у людей вирощене в полі, то хто це робив?
- Шукати зерно заставляли своїх людей. А солдати оточували  хутір,  нікого і нікуди не випускали.
- Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?
- Пам’ятаю, колоски збирати батьки не пускали, бо людей ловили солдати. Ловили і саджали до тюрми.
- Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
- Знаю, чого ж не знаю.
Поле охороняла озброєна сторожа, яка стріляла, ловила і віддавала під суд. Дід мій, одного разу пішов збирати колоски то його схопили і цілий рік тримали. Через це тато боявся нас куди не будь відпускати.
- Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
- Та де ж там можна було. Ходили з шукачами, перепробували землю, стріху, гній. В домі ходили і шукали.
- Скільки їх приходило до хати?
- Троє, один з них був наш зять.
- Забирали лише продукти харчування чи й інші речі ?
 - Коли солдати приходили на обшук то забрати вже не було що. Сім'я наша складалася з восьми душ: батько, мати та нас, шестеро сестер. Солдати казали: «Та що у них є забирати? Хіба, що 8 душ».
- Де можна було заховати продукти?
- Та де ж можна було сховати? В землю закопували, під стріху, в комин. Куди кому вдавалось, але всюди знаходили.
- Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
- Не знаю, що там давали в колгоспі, трошки. Батьки були колгоспниками і старші сестри, а, я і ще менша сестра – вчилися. Школи на хуторі не було, пішки ходили вчитися  в сусіднє село  за 5 км. В школі нас посилали на колгоспне поле траву полоти, то за цю роботу в колгоспі нам давали по 100 грам хліба, щоб не пропали з голоду.
Батьки мої були середняками і спочатку нас рятувала корова та конячка, яких згодом забрали в колгосп.
- Скільки людей померло у селі?
- Хутір наш за кількістю населення був не великим. А люди вмирали всюди. Отак, опухла людина і впала, опухла і впала, і лежить. Їде віз та й їх підбирає. І всіх, ще живим везе на кладовище. Там вони, бідні і доходили.
Багато людей померло, ніхто їх не рахував. 
- Чи мали змогу втекти з хутора?
- Якби ж то можна було куди втекти, але неможливо було. Це вже потім, по молоді, виїхали, хто куди, а хутір ліквідували під час укрупнення колгоспів.
- Що споживали в їжу?
- Навесні ми всі разом йшли в поле і збирали мерзлу картоплю. Ту картоплю, мати перетирала з кукурудзяним борошном, додавали туди листя смородини і пекли «матержаники». Вони були такі недобрі, такі недобрі. Бувало, не хочу їсти тих «матержаників», а мати насилу напхає. Зїм їх насилу і бігом за хату, вирву все і знову голодна. І далі їм ті «матержаники».
Ще мати варили  з мерзлої картоплі «бовтюху». Люди їли все, що можна було: котів, собак, щурів.
Батько з мамою пухли з голоду, самі голодували, а все, що можна було зїсти  віддавали нам. Попухли були такі, аж круглі.
- Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?
- Про випадки людоїдства я чула, але на нашому хуторі такого не було.
Не було що їсти і не було де взять.
- Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
- Мали, звичайно.
- Як люди боронилися?
- Ніхто проти влади і солдатів не виступав. Не через те, що боялися, а через те, що нікому було. Як ними вітер хитав, то кому було виступати.
- Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
- Коли батьки вже зовсім попухли і їсти не було що, то батько звернувся до свого рідного брата, який жив і працював в сусідній Черкаській обл.. Дядько, Сливко Яків Федорович працював в заготзерні в місті Драбово. Якби не наш дядько померли б ми всі. Дядько передав нам крупи, сахару, борошна... Якби не дядько, померли б ми усі. Воістину правда, що «той, хто врятував одну душу, той врятував світ».
Про голод ніхто потім не говорив. Боялися. Та й забулося вже багато. Якби ж я знала, що про ті роки будуть розпитувати і можна буде говорити голосно, не боятися, то записала б багато.    

Свідчення Осадчук Л.К.

Осадчук Леонарда Калениківна
Вінницька область
Чічільницький район
село Луги
13 травня 1926 року
Місце запису:  Тернопільська обл. м. Зборів вул. В.Чорновола,
Дата запису: 5 жовтня 2007 р.
Запис здійснювали:  Ковбасюк Ярослава Ярославівна,  Франчук Орест
Питання:
- Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933роках?
- Дуже добре пам’ятаю. Мені було тоді 6 років. Сім’я складалася з 8 осіб: мама – Марія Антонівна, батько – Каленик Йосипович, двоє братів  - Антон і Віктор і четверо сестер – Ніна, Галина, Валя і я. Вижили всі.
- Коли почався найбільший голод?
- Біда найбільша почалася восени 32 року.
-  Які на Ваш погляд могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?
 - Думаю, що було зроблено навмисне. Був страшний голод. Урожай був багатим,  а люди пухнули з голоду. Засухи не було, то було в 46 році. Земля потріскала. Настав голод, то вже тоді до нас приходили молдавани. В них теж голод був. А ми вже їздили сюди на Захід.
- Хто відбирав у людей зерно, продукти?
- Та свої ж з села і відбирали.
- Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
- Та куди там. Забирали з хати все, а як вже не було що забрати з харчів то забирали вишиті рушники, одяг…
 - Скільки їх приходило до хати?
- По – троє, по-четверо.
- Чи давали їжу тим, хто ходив на роботу до колгоспу?
- Так, давали. Мама йшла на роботу то ввечері ще й нам приносила щось, те що лишилось.
- Чи знаєте закон про п’ять колосків?
- Знаю, чого ж не знаю.
- Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?
- Ми жили коло лісу, то там і ховали. А ще закривали в хліві і по черзі пильнували, бо ходили і крали. Одного разу, дочка моєї сестри, маленька ще була, розплакалась серед ночі. І той плач врятував нашу корову. Бо вже до неї добирались злодії. А через плач ми всі побудились та й злодії втекли. Потім, про це нам сам злодій і розказав.
- Скільки людей померло у селі?
- Скільки вимерло людей у селі, я не пам’ятаю але померло багато. Село наше було великим то десь половина вимерла.
- Чи мали змогу втекти з села?
- Можна було, але куди ? Кругом була біда. 
- Хто зумів вижити?
- Молоді, які виїхали десь на роботу в місто. Ті, хто наживались – євреї…
- Що споживали в їжу?
- Їли мерзлу картоплю, лободу, грушки сушені, кропиву, жолуді мололи, змішували з меленою кукурудзою і пекли такі «блінчики». Пам’ятаю мама збирала цвіт акації і варила з молоком. Того не можливо було їсти, бо запах забивав подих, але їли, куди дінешся. В садочку, куди нас мама здавала, коли йшла на роботу в колгосп, нам давали кислий огірок і стакан води. Котів їли, собак…
- Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?
- В нашому селі такого не було. Казали, що в сусідньому селі Городищі було багато таких випадків. Їх так і називали – людоїди. Мами дітей здавали в садочок бо боялися, що вкрадуть та й зїдять. А в садочку діти вмирали. Отак ліпили з піску «бабку» і як сиділи так і вмирали. Дітей хоронили тут же, коло садку. Мама, котра прийде дитину забирати, а їй кажуть «нема вашої дитинки, померла. Вже й поховали». Ніхто й не плакав. Звикли вже були.
- Де і хто хоронив померлих?
- Їздила спеціально виділена підвода. Мертвих  не хоронили, бо не мали сили.
- Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?
- Того не пам’ятаю, але мабуть, що мали.
- Як люди боронилися? Чи допомагала людям влада?
- Та хто там супротивлявся.  Сили не мали.
- Чи допомагав хтось з родичів?
Ніхто не помагав. Всі були бідні. Правда, дідо мій, був дуже добрим. Я коли до них приходила він все від баби сховав паляничку, погладив мене по голові і я ховала ту паляничку від баби. Баба вредна була. Все казала, щоб я йшла на роботу, в найми.  
- Чи залишились  ровесники у Вашому селі?
- Є, чого ж нема. Але мало.
- Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?
- Відомі. Але зараз на їх місці немає ніякого знаку. Пізніше, коло цих могил була бригада. То люди знімали з могил деревяні хрести, бо сухі були та й розпалювали ними вогонь.
- Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки»,»Зелені свята»?
- Поминають під час служби у церкві.
- Чи є у Вашому селі церква?
- Колись було дві церкви, бо село було великим. А потім з одної зробили клуб. Сьогодні церква діє. Мій батько був дуже глибоко віруючою людиною. Його, як «петлюрівця» відправили в Архангельськ на заслання. А там його відібрали для участі в полярній експедиції. Так що в голод ми були самі. з мамою. Батько вернувся вже пізніше і то йому не дозволяли жити вдома…
- Як Ви потрапили в Зборів?
- В 1946 році ми з сестрою їздили сюди, в Тернопіль, міняти речі на продукти. І коли сіли в поїзд, то доїхали в Зборів бо в Тернополі всіх виловлювала міліція. Наміняли продуктів багато, то старша сестра сказала, що завезе свої, а потім вернеться за мною. А мене запримітила дружина одного начальника і взяла мене до себе в найми… Потім я вийшла заміж і вже в Зборові живу 62 роки. Працювала в лікарні санітаркою.

Свідчення Семенової М.І.
Семенова Марія Іванівна
Полтавська область
 Глобниський район
село Градизьк
Рік народження 25 липня 1922 року
Записано зі слів дочки Яковенко Наталі Іванівни
Франчуком Орестом, 
м.Зборів вул.
9 жовтня 2007 року

В роки Голодомору проживала в селі Градизьк, на Дніпрі (напроти Світловодська, Кременчука. Зараз там знаходиться Кременчугське водосховище).
В сімї було п’ятеро дітей. Голод пережили всі. Батько робив все можливе, щоб сімя вижила,  не були такими, зовсім бідними. Можна сказати, були середняками. Була у нас корова. Люди в селі, хто мав корови то виганяли далеко в степи, щоб не забрали.
Коли був вже сильний голод, весною 33, то всі виходили на поле та й збирали мерзлу картоплю.
Свої ж односільчани ходили по селі з такими гострими багнетами і проколювали мішки, шукали зерно.
По селу їздила підвода і збирала пухлих, мертвих людей. До сьогодні пам’ятає, в якому місці вмирали люди. Коли приїжджала на батьківщину то постійно згадувала в яких садибах помирали люди від голоду.
По сьогоднішній день, коли Марія Іванівна ідуть передачі чи фільми про голодомор, виключає телевізор і плаче.
В 1940 році поступила в Херсонський педагогічний інститут, навчання було перерване війною. В 1943 р. загинув батько і мама залишилась з чотирма дітьми. Долаючи життєві труднощі, продовжила із закінченням війни навчання в інституті.
В 1947 році з відзнакою закінчила Херсонський педагогічний інститут і була направлена на роботу в Зборівську середню школу на посаду вчителя географії. Тут пропрацювала 40 років. Має звання «Відмінник народної освіти».
«Батько не любить згадувати про ті страшні часи, замикається в собі і мовчить».
Через проблеми із здоровям батьків запис здійснювала дочка Яковенко Н.І., вчитель математики ЗОШ І- ІІІ ст.. с.Заруддя Зборівського району


Про те, що Марія Іванівна Яковенко(Семенова) є свідком Голодомору 1932-1933 рр. ми дізнались, коли проводили пошукову роботу від Добуш М.С., яка була ученицею Яковенко М.І. Вона і повідомила нам, що ще коли вона вчилася у школі, а це було 50 з лишнім років тому, Марія Іванівна «тихо розказувала нам про той страшний голод».

Микола Бенцаль - громадсько-політичний та культурний діяч України

(на Всеукраїнський конкурс «Непізнана історія мого краю. Герої нашого часу»)

         Не можна без особливого захоплення згадати ім'я цього славного митця, який силою свойого непересічного таланту підняв себе до високих мистецьких зернин. Ось неестетичний Дорошенко, грізний красунь Довбуш, лицарський Чечіль в «Батурині», героїчний Сірко у «Тирсі», незрівнянні Софрон у «Марусі Богуславці», аристократичний воєвода у «Мазепі» Словацького. Бенцаль вкладав у кожну ролю глибокий зміст і силу живого слова. Це був талант з Божої ласки».
Анатоль Радванський .

На сучасному етапі розвитку України тема дослідження є дуже актуальною, тому що саме тепер перед нами постають правдиві факти історії, а саме факти з життя і діяльності Миколи Бенцаля. Комплексного дослідження про життя, творчу та політичну діяльність українського актора немає. Деякі радянські видання інколи присвячували Бенцалю окремі публікації, але завжди з натяком на його прихильність до більшовизму та москвофільства, його далекість та байдужість до всього українського у театральному житті. У багатотомній «Історії міст і сіл УРСР» про нього згадано коротко: «народився у Курівцях». Довгі роки про талановитого актора та режисера Бенцаля майже нічого не було відомо. Його ім’я так само замовчувалося, як імена багатьох діячів української культури.
24 травня 1891 р. в селянській родині в селі Курівці Зборівського району Тернопільської області народився Микола Гнатович Бенцаль (Додаток А).
Підліток Микола проявляв нахил до співу, і це спонукало батька вивчити сина на дяка. Після закінчення народної школи в рідному селі і двох класів гімназії в Тернополі батько віддав сина до дяківської школи в Довжанці. Парохом Довжанки на той час був о. Бачинський. Його дружина вела при читальні «Просвіти» аматорський театральний гурток, до якого зразу вступив молодий Бенцаль. У цьому гуртку він почав грати різні ролі. Високий на зріст, із синіми очима, гарний, теноровий голос – привернув увагу глядачів. Часто ходив із синами о.Бачинського до недалекого Тернополя на вистави Львівського театру «Української Бесіди», який об’їжджав цілу Галичину. Під впливом цих театральних вистав в душі юнака зародилася сильна любов до театру. В 1907–1908 рр. навчався у Львівській школі диригентів хору та гри на скрипці.
М. Бенцаль за порадою пані Н.Бачинської вступив до театру Й.Стадника. М. Бенцаль за порадою пані Н.Бачинської вступив до театру Й. Стадника. В 1910 р. успішно пройшовши відбірковий конкурс, він сімнадцятирічним юнаком остаточно зробив свій вибір - прийшов на сцену «Бесіди» - першого українського театру в Галичині.
Спочатку Микола тільки співав у хорі. Стоячи поруч з актором П.Сорокою, опорою театрального хору, уважно слідкував за грою знаменитих акторів Юрчака, Курбаса і Стадника. Спостерігаючи гру провідних акторів, він розчаровується у своїх здібностях, вважає, що артиста з нього не буде. З такими думками він покинув театр. Якийсь час його голос лунав під склепінням сільської церкви, але напередодні Першої світової війни Бенцаль повернувся до театру.
Літом 1914 р. театр перебував у турне по містах Галичини: у Коломиї, Чернівцях, Заліщиках, Борщеві. Війна застала Бенцаля разом з театром «Руської Бесіди» в м. Чорткові. Восени він з дружиною Теодозією (також артисткою) приїхав до батьків у Курівці, захоплене російськими військами. Поява молодого інтелігентного чоловіка в селі привернула увагу російських властей. Його запідозрили в «шпигунстві» й заарештували. Актора повезли до Тернополя, де мав проводитись військовий суд. Український суддя перевірив його коротке перебування в селі і відкинув підозри старшин, звільнив Бенцаля з-під арешту. Значну роль у цьому звільненні відіграв Лесь Курбас, який приїхав в Тернопіль у 1915 р. За допомогою російських військовослужбовців він добився звільнення Бенцаля і забрав його з дружиною (Додаток Б) в щойно створений новий колектив під назвою «Тернопільські театральні вечори». З осені 1915 до серпня 1917 р. театр ставив вистави в залі кінотеатру «Світязь», а згодом в залі «Міщанського Братства».
18 жовтня театр розпочав свої виступи прем'єрою «Наталки-Полтавки» І.Котляревського. Наступною п'єсою була «Сватання на Гончарівці» Квітки - Основ'яненка. Роль Стецька припала молодому акторові Бенцалю. «Його перериваний регіт змушував глядачів і собі реготатися та викликав оплески» (Додаток В).
До перших ролей Бенцаля на сцені «Тернопільських театральних вечорів» належать: Возний з «Наталки Полтавки», Кукса з «Пошились в дурні». Всього на сцені «Театральних вечорів» Бенцаль зіграв близько 25 ролей різного плану: ліричних любовників Гриця («Ой, не ходи, Грицю») і Степана («Невольник»), парубка доброго серця Івана Непокритого («Дай серцю волю»), характерні поважні типи — діда Миколу («Наймичка»). У його амплуа найбільш талановитими були гостро дотепні комічні образи — Шельменка - денщика, Стецька («Сватання на Гончарівці»), Кукси («Пошились у дурні»). Серед поставлених ним вистав виділялися «Невольник» Кропивницького, «Суєта» і «Наймичка» Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка. З усіх видатних акторів… Микола Бенцаль був найкращим актором у Західній Україні, так як найкращим режисером був Володимир Блавацький [2].
В березні 1916 р. Л.Курбас виїхав у Київ і передав М.Бенцалю директорство і режисуру «Тернопільських театральних вечорів». Колектив в основному залишився в попередньому складі.
В цьому ж році М.Бенцаль і Т.Демчук відвідали Київ, зустрілися з М.Садовським. Поїздка і спілкування розширили режисерський горизонт Бенцаля, дали поштовх до постановок побачених в Києві п’єс. Під цим впливом він підготував «Мартина Борулю» І. Карпенка-Карого.
В театрі організували оркестр, яким керував Атерман. Всі вистави, у яких брав участь оркестр разом з хором, проходили з великим успіхом.
Згодом М.Бенцаль приїхав у Львів до театру «Руська бесіда». Театр підтримував тісні стосунки з легіоном УСС, командування якого надавало посильну допомогу театру впродовж усієї війни. В свою чергу, актори виступали перед стрільцями, часто провідували поранених і хворих у лікарні УСС.
На початку 1917 р. «Театральні вечори» під керівництвом М.Бенцаля поставили знамениту трагедію «Украдене щастя», підготовлену до першої річниці смерті І.Франка.
Переглядаючи афіші «Тернопільських театральних вечорів», їх фотографії, що знаходяться в музеях Львова, Тернополя, Копичинців, знайомимось з репертуаром колективу. Очевидною є чітка лінія режисера Бенцаля у постановці п'єс з багатої скарбниці української класики. Це була вимога дня, бо події на Україні вступили влітку 1917 р. у важливий етап здійснення мрій і сподівань народу.
«Театральні Вечори» проіснували до серпня І917 р. З приходом австрійських військ театр ліквідувався, акторів мобілізовано, М.Бенцаль вступив до лав січових стрільців. Лінія фронту відкочувалась до Збруча і легіон УСС на чолі з М. Тарнавським відходив на схід. Львівська газета «Український голос» відзначала, що багато артистів, в тому числі і М.Бенцаль, які потрапили до війська, організували театр і влаштували вистави в коші УСС, спочатку в Галичині, а потім на Херсонщині. У лютому 1918 р. легіон УСС перейшов Збруч. Подальший шлях лежав через Жмеринку, Вапнярку, Одесу, Херсон, Олександрівськ, Єлисаветград. В часи воєнної розрухи стрілецька сцена на Наддніпрянщині була прекрасним засобом пропаганди національного відродження, прагненням до історичної і духовної єдності. І приємно, що в цьому була заслуга і нашого земляка М. Бенцаля.
Літом 1918 р. стрілецький театр працював у Чернівцях, куди в цей час повернувся легіон УСС. Восени 1918 р. Бенцаль повернувся в Тернопіль. Комендант міста, сотник новоствореної УГА І.Сіяк доручив йому організувати новий театральний колектив. В листопаді 1918 р., одразу ж після проголошення ЗУНР та завдяки допомозі командування УГА М.Бенцаль організував новий «Український театр», до якого запросив І.Рубчака, А.Осиповичева, М.Крушельницького. Змінилася лише назва театру, а його мистецька платформа була продовженням традицій попереднього. Колектив виступав у залі будинку «Міщанського братства» в Тернополі, виїжджав на гастролі до Дрогобича і Стрия.
27 лютого 1919 р. став пам'ятним для Бенцаля і всіх акторів - вони ставили виставу перед стрільцями і старшинами УГА в залі Народного дому м. Стрия. На ній були присутні Президент ЗУНР Є.Петрушевич, головний отаман УНР С.Петлюра, командуючий УГА генерал Омелянович-Павленко.
28 березня на зборах колективу «Український театр» було реорганізовано в «Новий Львівський театр». М. Бенцаль був у цьому театрі черговим режисером.
У травні 1919 р. Миколі Бенцалю виповнилось 28 років, проте весна принесла йому тяжке горе. Від запалення легенів померла його дружина - Теодозія, осиротивши малих Юрка та Івасика. Поховали її на цвинтарі в Тернополі (Додаток Г).
Влітку 1919 р. театр гастролював у Копичинцях і Борщові. В цей час УГА змушена була залишити Галичину і відійти за Збруч. Театр перебрався до Кам'янця-Подільського і давав вистави у містах Правобережної України. З вересня колектив перебував у Вінниці. З 1 листопада Бенцаль і В.Калин працювали режисерами Театру Пресової Квартири при Начальній Команді УГА.
Весь шлях митця пов'язаний із заснуванням ним нових театральних колективів або його акторської і режисерської праці в трупах інших театрів. «Новий Львівський театр» у складних воєнних умовах гастролював у 1919-1920 рр. у Стрию, Станіславі, Золочеві, Тернополі, Копичинцях, Борщові, Кам'янець-Подільському, Проскурові, Вінниці.
28 січня 1920 р. частина акторів «Нового Львівського театру» об'єдналась з групою акторів київського «Молодого театру» на чолі з Г.Юрою та започаткували відомий сьогодні колектив — Київський драматичний театр імені Івана Франка.
Коли у травні 1920 р. частина колишнього Театру Пресової Квартири при Начальній Команді УГА (М. Бенцаль, Рубчак, Юрчакова, Сорока та інші) повернулися в Галичину то були заарештовані поляками і опинилася в таборі полонених на Ялівці у Львові. В кінці травня 1920 р. Бенцаля було звільнено та передано до розпорядження Дирекції поліції і зобов’язано щодня з’являтися в поліції.
Вийшовши з тюрми, він знову керував театром товариства «Української бесіди» у Львові. Тут вперше на західноукраїнській сцені зіграв ролі Лукаша («Лісова пісня» Лесі Українки), Вінкельмана («Бій метеликів» Зудермана), священика Матауша («Хмари» Квапіля), адвоката Барановського («Осінні скрипки» Сургучова), Мірцева («Віра Мірцева» Урбанцева) та проспівав партії Луїза і Громадського писаря в оперетах «Боядера» Кальмана і «Бабський бунт» Ярославенка.
Миколу Бенцаля захоплювала режисерська діяльність, тому він погоджується один сезон працювати у новостворених пересувних трупах — І. Когутяка (1923), О.Міткевич (1925), у власній трупі (1926), то на два сезони у театрі Й.Стадника. В 1928 р. М.Бенцаль перейшов до театру ім. І.Тобілевича як актор на головні ролі і як мистецький керівник та режисер(Додаток Д).
Бенцаль завжди залишався режисером-реалістом з напрямом до поетичного театру української та зарубіжної класичної драматургії. Кредо митця — це правда життя і виховне призначення театру.
У 20-30-их роках у Західній Україні працювало понад 15 українських труп. Та тільки два музично-драматичні колективи — театр ім. І. Тобілевича і трупи Й. Стадника були найвищого художнього рівня. Праця Бенцаля як провідного актора і режисера у театрі ім. Тобілевича в 1930-1938 рр. — значима і щаслива сторінка в долі митця та історії української сцени. Вже перша Бенцалева постановка «Ой, не ходи, Грицю» мала підряд 27 аншлагів, що було нечуваною цифрою для того часу. Гастролі театру проходили на Поділлі, в Прикарпатті. Серед нових, вперше поставлених Бенцалем вистав, помітними були «Маруся Богуславка» Старицького, «Бравий вояка Швейк» Гашека, «Мораль пані Дульської» Запольської і «Пан Твардовський» за Ю. Крашевським, галицькі оперети Я.Барнича «Дівчина з Маслосоюзу», «Шаріка» і «Пригоди в Черчі».
У вересні 1938 р. театр ім. І.Тобілевича під керівництвом М.Бенцаля і театр «Заграва» під мистецьким керівництвом В.Блавацького - в Косові об'єднались в «Український З'єднаний Театр ім. Івана Котляревського».
Як актор, М.Бенцаль був різножанровим сценічним митцем. Поставний, з гарним виразом обличчя, гармонійними рухами, багатющою мімікою, якою висловлював внутрішній душевний стан виконуваного персонажа, володів широким набором інтонацій та приємним тембром голосу. «Бенцаль був універсальним актором. Він міг легко заграти кожну роль, а також співав оперні арії. Він грав як драматичні, так і комічні ролі, тож Бенцаля сміливо можна зарахувати до найкращих коміків на сцені західноукраїнського театру» [1], (Додаток Ж, З).
Із повідомлень тогочасних часописів, розповідей тих, хто знав М. Бенцаля, постав актор і режисер багатогранного таланту, з надзвичайною інтуїцією та винятковим даром перевтілення (Додаток К). Він повністю віддав себе сцені, служив їй понад чверть століття і до останньої хвилини, яку відрахувала йому доля.
В умовах польського панування у 20-30 роках українським театральним колективам доводилось працювати ще важче. Влада перешкоджала оренді залу для вистав, втручалась у репертуар. Режисер болісно переживав нужденне і пригнічене становище свого народу. Тому важливою була патріотична тема на сцені. 9 вересня 1938 р. у Коломиї була прем’єра «Марусі Богуславки» М.Старицького. Переповнений зал Народного дому, затамувавши подих, немов завмер, Бенцаль грав палкого поборника вільної і незалежної Вітчизни Софрона. Його партнеркою в ролі Марусі була Л.Кривицька. Раптом, встигнувши сказати лише два слова: «Мамо-Україно!», Микола Бенцаль впав на сцені. Це потрясло зал, зупинилось дійство, запала тиша. Опустили завісу. 14 вересня 1938р. знеможене серце перестало битись. Миколі Гнатовичу було всього 47 років (Додаток Л, М, Н, Н.1).
Так закінчив свій життєвий шлях Микола Бенцаль - один з найоригінальніших акторів і режисерів, який відіграв важливу роль у формуванні галицького театру.



Історія виникнення та особливості чину о. Василіян та їх вплив на розвиток освіти і науки (на прикладі Краснопущанського монастиря)

Історія виникнення та особливості чину о. Василіян та їх вплив на розвиток освіти і науки 
(на прикладі Краснопущанського монастиря)

Василіанські монастирі відігравали важливу роль на ранніх етапах сучасної історії церкви на території України. Без детального вивчення історії Чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) на Тернопільщині неможливо повною мірою зрозуміти більшість аспектів історичного розвитку краю, адже церква і монастирі у найскладніші часи залишалися єдиним інститутом самозбереження місцевих традицій. У нових умовах незалежної України починається відродження василіанських монастирів, вивчається їх історія та культурно-просвітницька діяльність.
Актуальність нашої роботи визначається необхідністю об’єктивного осмислення історії василіанських монастирів, на прикладі Краснопущанського монастиря, яка в атеїстичний період української історії висвітлювалася досить однобічно. Зокрема у радянську добу аналізувались насамперед економічні аспекти розвитку монастирів, або зверталась увага на моральні проступки окремих монахів. З іншого боку замовчувався інституційний розвиток Чину, його роль в релігійному та культурно-освітньому житті народу досліджуваного регіону.
Мета наукового дослідження полягає у висвітленні ролі церковного фактора у становленні та розвитку суспільства в Україні, підвищенні духовності населення, впливу церкви, зокрема ЧСВВ, на культурно-освітній розвиток українців.
Завдання дослідження:
·              дослідження становлення ЧСВВ, визначення ролі св. Василія у формуванні правил монашого життя;
·              прослідкувати поширення монастирів отців Василіян на українських землях, їх становище в різні історичні періоди;
·              вивчення культурно-освітньої діяльності ченців-василіян монастиря 
св. Івана Хрестителя с. Краснопуща;
·              ознайомлення з культурною спадщиною монастиря в с. Краснопуща.

Матеріали роботи можуть бути використані на уроках з історії України, релігієзнавства, історії рідного краю, спецкурсах та у можливості представлення матеріалів у друкованих виданнях, на учнівських конференціях з питань історії релігії.
Презентація до роботи